Часто доводиться чути від співбесідників репліки на зразок: "я роблю так як мені подобається", "я сам обираю те що мені подобається", "я один управляю собою на власний розсуд " і т.п. Але що значить ця свобода вибору і настільки свобідною вона є ми ніколи не задумувались. От говорить субєкт, що йому подобається класика, рок, інший що любить джаз, іще хтось "Іванушкі інтернейшнл" і всі переконані у тому що вони самі зробили цей вибір без чиєїсь підказки, поради. Або, хтось говорить що він любить дивитись той чи інший серіал, читати того чи іншого автора тільки тому що йому він подобається, хоча це є наслідком вдалого маркетингу...
...Може я й когось здивую, але скажу відверто що уся ця маячня з свободою вибору насправді - брєд сивої кобили і ніякої свободи вибору у нас із вами немає як би того ми не хотіли. Давайте спробуємо проаналізувати банальний вибір, який робить практично кожен чоловік у своєму житті - вибір статевого партнера (дружини, дівчини, партайгеноссе). Якщо ми запитаємо більшість чоловіків які жінки їм подобаються, то переважна більшість скаже майже одне й те ж. От, наприклад, нікому не подобаються волохаті жінки, ну це нормальні речі, здавалося б, але чи є це власним вибором, запитаю я? І спробую собі ж заперечити що ні, адже це все лиш стереотип, частина такого собі міфоконструкту, бо коти нам подобаються волохаті, собаки теж, але змії в нашій уяві гладенькі і холодні... І знову ж - стереотип, ми обираємо не те, що подобається нам, а те що для нас звичне, те, чого нам навязала інформаційна пропаганда. Колись ми, вірніше вони (наші пращури) обирали з-поміж того що було навколо нас, тому краса жінки була закладена в свідомості посередництвом того що ми бачили навколо себе, а також втілювалась в особі матері, яка була для більшості здорових мужчин еталоном краси. Сьогодні такий еталон ми беремо зі шпальт газет та модних журнальчиків, а найбільше із голубих екранів (будь то екрани тв чи монітори компів). Ми звертаємо свій погляд в бік голубенького екрану, а там ходять худющі (як у часи голодомору) моделі на високих підборах (котурнах), обмальовані во весь морда, одягнені у ганчірки які нам із вами завдяки відповідній інформпідтримці видаються модними шмотками, але середньостатистичному мешканцю Парижу ХІІІ століття здались би невідь чим. Ми усі хочемо жінку схожу на Юрітні Спірс, Анджеліну Джолі... юнаки хочуть білявку із "Беверлі Гілз 90210", дорослі - чорнявеньку із "Секс і місто"...
Але, найогиднішим та найзухвалішим міфом усіх часів і народів є міф про необхідність держави, про те, що всі ми мусимо жити в якомусь просторі і бути зобовязаними комусь тільки за те що ми тут народились. Цей міф розгортається найсильнішою на сьогодні пропагандною машиною, з плином часу він постійно трансформувався, починаючи від міфу родового, який був у часи первіснообщинні, та став запорукою людського виживання і перетворився на міф етнічно-національний, адже у наш час переконати людей у тому що вони мають служити тому чи іншому королю, підданими якого вони є за велінням богів, неможливо. Від родової общини, посередництвом стародавньосвітніх полісів, дрібнофеодальних володінь до імперій світового масштабу ми дойшли доволі швидко, адже вже в античні часи мали імперію Риму. Людям на протязі століть розказують що держава (будь то імперія, чи етнонаціональна формація) переслідує мету захисту своїх громадян від грабіжників і злодіїв, хоча від часів утворення держав найбільшим грабіжником є сама держава. Царі та імператори насправді не богообрані чи богопомазані, а найзухваліші та найхвацькіші злочинці свого часопростору, їхня сутність у тому щоб відібрати у вас (у кращому випадку) надлишковий продукт, а то й (у випадку поганого царя) усе що у вас є. Царі та імператори во імя свого збагачення гнали людей на братовбивчі війни, створюючи черговий міф про священну війну з визволення тих чи інших братів-народів, натомість піддані отримували від цієї війни тільки голод і розруху. Інформація, якою заражали наші мізки була сфабрикована так, що ми, втративши засоби для нормального існування були задоволені своєю неіснуючою перемогою, яка насправді була лиш перемогою володаря над своїми (уже збільшеними кількісно) підданими. Воїни ж за свої подвиги отримували у кращому випадку медалі та дрібні грошенята, у гіршому - каліцтво та приреченість на жебракування...
Уся ця маячня, про яку говорилось вище, підживлювалась міфом про всезагальний та загальнообовязковий патріотизм, цю інформаційну маячню, це інтелектуальне сміття так вправно втовкмачували нам з покоління в покоління, що сьогодні навіть ті, хто зрозумів злочинну сутність цього міфу бояться повірити в його фальшивість, неправдоподібність та шкідливість. Тільки не потрібно мене звинувачувати у черговій спробі атнипатріотизму чи чого сь подібного, зовсім ні, я не натякаю на те що нам із вами потрібно відмежовуватись від своєї національної принадлежності, але ця приналежність не повинна бути чимось абсолютним. Держава в сьогоднішніх умовах якщо й може мати місце, то тільки як реальний суспільний договір, і ніякого відношення до етнічної приналежності, а в майбутньому, надіюсь, і місця проживання мови бути не може. Тобто, я про те, що громадянином, скажімо Америки ви можете бути за власним вибором, і не потрібно щоб ви проживали на цій території, ви тільки погоджуєтесь платити необхідні податки, та отримуватимете право на соціальний захист. Обовязків на зразок військового чи т.п., буцімто ви повинні захищати клапоть землі від представників інших націй бути не повинно, як і спроб зазіхати на чуже майно. Приватна власність має бути пріоритетною, проте не абсолютною, оскільки таким абсолютом має стати людське життя і здоровя...
Колись давно, ще у минулому столітті я бачив одну кінострічку Марка Захарова з доволі крикливою назвою "Убити дракона". Тоді, наприкінці восьмидесятих я вбачав у Драконі звичайного тирана, такого собі царя самодура, віддалено прослідковуючи риси вождя всіх народів - Іосю Вісарйоновіча, проте з плином часу я під драконом почав розуміти радянську систему загалом. Час ішов, усе змінювалось, від радянської системи залишилось тільки елєктріфікация всєй страни, яку, зрештою, відключали з регулярною періодичністю. Якось проходячи попри один із кінотеатрів, які доживали свої останні дні (у ранні 90-ті відвідуваність кінотеатрів різко зменшилась, вони крутили немасове кіно, тому переважна більшість молоді прилипла до телевізорів відеотек) я побачив афішу "Убити дракона", так як робити було нічого, я з радістю сходив на цю стрічку (безумовно, дивитись кіно вдруге чи втретє не так цікаво, проте невеличка ціна, порівняно з переглядом якогось примітивненького бойовичка в відеотеці мене привабила). У той час я зрозумів, що вперше дивлюсь дану стрічку, адже в очах двадцятилітнього юнака цей фільм виглядав зовсім інакше, аніж тоді у 89, коли мені було дванадцять і сприйняв я його як нецікаву казку. Тоді я чи не вперше зрозумів що таким драконом є насправді б.я. політичний лідер, будь то президент, генсек, цар чи імператор (це вже пізніше я второпав що таким драком є держава загалом) незалежно від того наскільки добре чи погано живуть його піддані. Дракон драконом, але найцікавішою мені видалась тоді роль Леонова - бургомістр, який мені чимсь нагадував нашого Леоніда Макарича, особливо коли бургомістр називає себе убивцею дракона та сам стає на його місце. Як виявилося пізніше, його бургомістр зробив те ж саме, як і бургомістр наступного...Циклічність та повторюваність історичного процесу вражає, чи не так?
Століття минуло, разом з ранніми девяностими, життя помінялось - помінялось сутттєво, якщо не брати до уваги дракона, якого потрібно убивати (за словами все того ж нешварцівського, а захарівського Ланцелота) в собі, в головах і душах своїх. Але, для того щоб убити його у головах недостатньо самої антидраконівської просвіти, потрібо знищити дракона остаточно, заборонити йому входити в голови дітей наших, зупинити драконячу боротьбу за уми підростаючого покоління. Що ж для цього потрібно? А потрібно для цього зовсім не багато, достатньо лиш відмінити патріотично-мілітарне виховання у школах, збільшити гуманістичні нотки у цьому вихованні і переглянути цінності, замінивши їх справжніми, тобто щоб справжніми героями в очах дитини були не ті, що відбирали життя (незалежно во імя чого), а ті хто його зберігали і приумножували, не ті, хто жили за принципом "око за око", а ті, хто жив за принципом "підстав ліву". Чи стане наше життя від цього краще ми не знаємо і не зможемо взнати доки не спробуємо, проте коли ми це зробимо ми будемо впевнені у тому що зробили усе вірно і по-людськи, а не за драконячими законами...
Комментариев нет:
Отправить комментарий