Націоналізм чи совєтизація? Діалоги про все і ні про що.

     

Ми їхали старезним старезним постсовковим  Пазом по розбитій дорозі. Час від часу підкидало так, що аж всі нутрощі перевертало назовні. Поруч сиділа тітка, яка, на моє здивування, спала немов дитина, її час від часу товкло головою по залізних поручнях та це ніяк не бентежило її. Справа сидів дядько напітпитку, який час від часу викрикував слово сепаратисти. Де він бачив тих сепаратистів, і що означала його п'яна маячня, я так і не второпав, тимпаче що в одному з приміських сіл він вийшов, вигукнувши при цьому Слава Україні, і побачивши що ніхто не відповів, знову крізь зуби процідив свистливо-гучно "сссерпратиссти". Тета від шуму потроху розбудилась, перепитала де ми є, і отримавши потрібну інформацію знову вснула наче маленька дитина.
      Поруч побачив двох чоловіків, які, швидше за все їхали на роботу, бо активно розказували щось про свого шефа, який навіть не уміє порахувати площу стін, мабуть штукатури, подумав я, або плиточники, поправив себе знову. Потім в голову прийшло іще декілька професій, де можна було б рахувати площу стін, і я второпав, що в їх очах, мабуть, виглядав би таким же недоумком як і їх шеф. Коли я в думках повернувся від обсмоктування цих роботяг і роздумів на кшталт всє прафєсіі важни, то хлопаки вже давно змінили тему і обговорювали те, у чому розуміються усі, окрім хіба тих хто цим займається - так так, про політику, про неї рідненьку. То говорили про Майдан, про те, що олігархів треба було гнати одразу в три шиї, що треба було всіх депутатів вивести на Майдан і розстріляти, правда інший поправив, сказавши, що не всі там однакові, он якийсь там свободівець (на жаль не запам'ятав прізвище) в АТО з перших днів. Далі почали говорити про мову, про те що всіх східняків треба заставити говорити українською, що
потрібно аби в кожному магазині продавчині розмовляли виключно солов'їною, у кожному кафе...Далі йшли розмови з приводу тих чи єнчих депутатів, де згадали і про Березу і про Парасюка з Ярошем, та тут в розмову втрутився дядько, що сидів поперед них. Його, очевидно, хлопаки добре знали, оскільки втручання в розмову було сприйнято як належне, і судячи з уважності і мовчазної ввічливості, то був якийсь місцевий інтелігент, може учитель, а може й дрібний чиновник.   
      Втручання в розмову стороннього зацікавило й мене, оскільки після його втручання вона набула певного сенсу, а його настанови вдом односельчанам (швидше за все то були його односельці) мали певний зміст, а іноді набували доволі цікавого змісту. Він говорив про те, що ми дуже застрягли в минулому, що наш світогляд насправді є основною перепоною для влиття  в европейську сім'ю народів, і задля цієї довгоочікуваної мрії нам слід, в першу чергу, міняти саме світобачення, а не рівняти дороги чи громадський транспорт. Досі ми були звичайними кріпаками, які вірили у заповіти Ілліча, у світле майбутнє, у те, що ми маємо просувати ідею комуністичного майбуття скрізь і всюди, що маємо бути готові жити впроголодь тільки через те, що потрібно допомогти черговому бунтівному регіону чи країні у Африці або Латинській Америці. Далі нам на голову звалились нові суспільні відносини, які в народі почали називати спекулянством. Спекулянти були завжди, але тепер це стало масовим явищем, і країна почала інтенсивно торгувати хто чим може. На місце ідей рівності братства і соціальної справедливості прийшли бізнес, імпорт, відіки і західні цінності, які у нас мали своє вираження у джинсах і жувачці, згодом у японських магнітофонах і відіках. Потроху, потроху, і велика країна Рад, де "...праходіт как хазяін" почала валитись по кускам, в одному з яких, хоч і доволі величенькому, опинились ми. Тоді я вже дізнався про тризуб, синьо-жовтий прапор, про те, що мій дід колись був у бандерах і сидів в криївці до 44 року, а далі якось зумів повернутись додому, так що совіти й не узнали про його бандерівське минуле. І я став націоналістом. Пам'ятаєте, як я колись їздив зі стягом до області, як ми повертали наших священиків до церков, проганяючи звідти православних кагебешних попиків, як щотижна влаштовували мітинги і боролись за незалежну Україну. Я відчув особливе піднесення, коли нарешті незалежність таки звалилась на наші голови, і ми отримали без крові і важких випробуваннь те,за що наші предки клали голови. Далі настали важкі часи, не було ні грошей, ні можливості підзаробити, так що ми почали випробовувати долю з різними кооперетивами, фірмами, працювали хто де міг, лиш би заробити на хліб. Після цього я потрапив за кордон, де був вражений наскільки ми відстали від тої ж загниваючої капіталістичної Европи. Проживши декілька років там, я нарешті зміг повернутись додому. Хоч пройшло вже декілька років, я побачив, що тут зовсім нічого не змінилось, люди як бідували, так і далі бідують. Сто баксів тут була майже фантастична сума, за яку можна  дозволити собі наймити робочого на місяць. Та що там говорити, доки не відкрив їм тут бізнес, то мусів їздити туда, бо працювати тут за сто-двіста баксів... ну як мінімум смішно. 
      Час ішов, а тут нічого не змінювалось, одні уроди на чолі держави змінювали інших, а народ як жив жебраками, так і продовжував це робити, та ще й навкруг рискали банди рекетирів, яким не було значення кого грабувати, тому їздити сюди часто було доволі небезпечно, та й дорого, кожного разу треба було платити мзду. Як це було не смішно, але ті ж країни Прибалтики, які разом із нами вийшли з Союзу, вже потроху стали на ноги, Польща, яка декілька років буквально була гола-боса, стала теж на ноги, а ми таки залишились в сраці. Чому так? Навіть не знаю, може тому, що не можемо змиритись із думкою що перестанемо бути кріпаками, може тому що дурні, а може тому що ...ну не знаю, щось нам таки не вистачає, але чого??? Тут в розмову втрутився один із цих двох вуйків, який сказав, що треба було обирати націоналістів, бо якби смо обрали Чорновола, то було б усе як в Прибалтиці, а ми обрали комуняку Кравчука. Послухавши це інтелігент посміхнувся і сказав щось на зразок: а ви що когось обирали? Хто вам то казав? Телівізор? Та його іронії дует не второпав, і другий дядько продовжив розмову словами, що сьогодні нарешті прийшла можливість усе змінити, просто треба обирати Яроша і все, заживемо, а як нє, то далі  будуть тут москальські і жидівські шавки командувати. 
      Інтелігент похитва головою і видихнув, повторивши слово націоналізм три рази підряд, далі продовжив перерваний монолог із запитання. А що таке націоналізм? От ви говорите, але самі то до кінця не розумієте значення цього слова. От назвіть мені одну державу світу де керують націоналісти, і ту державу можна назвати прогресивною чи цивілізованою в сучасному розумінні цього слова.  Націоналізм, то такий примітивний развод баранів, - продовжив він, -  коли замість гідної оплати роботи і достойного забезпечення старості пропонують тішитись, що наш совок зветься Україною...Може досить бути баранами??? У мене один товариш, він живе в Монтані десь, так він завжди говорив, що направді ми живемо у тому ж совку, і ми є рускімі. Так нас сприймає весь світ, а збоку видно краще. Я завжди йому заперечував, бо дійсно, ейфорія довкола незалежності тривала довго і ми справді вірили що Україна не Росія, а українці не совки, та практика показує, що він мав рацію, і націоналісти, яких я чомусь вважав антиподами совків, виявляється такі ж самі совєти, просто замість Славакапаесес кричать Слава Україні... Націоналізм то данина минулому, пора забути вже цю хворобу ХХ століття,ми йдемо до глобального мультикультурного світу, де без толерантності і терпимості буде суцільне поле бойових дій, і навколишній світ нагадуватиме постапокаліптичну картину з фантастичних фільмів, де навкруг одні розвалини, і то тут то там ходять зграї зомбі. Тут він трохи зробив паузу, глянувши на двох зівак, які, по-ходу, так і не зрозуміли що хотів сказати їм друг. Далі вони продовжували у тому ж думі, то один, то інший вставляли свої п'ять копійок, але після цього спітчу, інтелігент, як ми вже звикли його називати, нарешті зрозумів, що кидати бісер марно, бо ніхто не доганяє про що він говорив, і сприймають його швидше за дивака, а не за людину яка глаголить істину. 
      Почалось місто, і я попрямував до виходу, оскільки виходити мав задовго до вокзалу, а попереду найшлобагато пасажирів із приміських сіл,більшість із яких їхали до центру. Час від часу я іще оглядався, і бачив що розмова вже стала неактивною, а наш інтелігент переважно мовчав. Я вийшов із автобуса і прямувавши бетонованою алеєю з бруківки, дивлячись на дрібненькі її клітинки, довго іще думав про те...Я ніяк не міг второпати, у чому ж причина, що люди стали  вірити телевізії, газетам, рідийо, чи іншим змі більше, аніж оточуючим, аніж своїм сусідам, із якими прожили все своє життя, мабуть і справді людина стає асоціальною. Добре то чи зле час покаже, головне щоб ми таки не бачили фантастичних постапокаліптичних картинок у реальному житті, та для цього...