Одного літнього дня, прогулюючись у тіні під густими заростями вулиці Прорізної, близь якогось управління по релігіям чи що там іще, зустрів я свого давнього придавнього товариша. Той ввічливо розпитав як справи, чим займаюсь і т.ін.. Я, звісно ж, перепитав у нього, незважаючи на те що мені теж пофігу. Так і зав'язалась розмова. Спочатку Андрій, дізнавшись що я працюю в одному із інститутів НАНУ, та що ця робота пов'язана з літературою. запропонував курнути косяка, якого витягнув зі звичайнісінької пачки з-під Парламенту. "Парламєнт куря живьош нє зря", - виринув чомусь слоган у підсвідомості. Ми відійшли праворуч від проїзної частини і в тихому куточку, та все ж таки на видноті, стали потягувати чергуючись запашний димок коноплі. При посередництві задушливої спеки мене розвезло на всі сто, через що я чомусь не дуже то усвідомлював що відбувається, і мені стало здаватись, що за нами стежать двоє мусорків, які стояли неподалік нас. Андрій мене трохи заспокоїв, він авторитетно сказав, що ці двоє підійшли щойно, і що не могли навіть бачити як ми тут курили, проте "ізмєна" не полишала мене ще довгий час. Після того, як ми покурили по одній цигарці, рушили в бік Хрещатику, аби взяти парочку форнетті, ну щоб перекусити, самі розумієте. Розмова все зав'язувалась більше і Андрій розповів мені, що зараз іде на мітинг Партії регіонів, де обіцяють 150 гривень за чотири години помахування стягом. Спочатку я відхрестився і сказав що це бандити і це неприпустимо, та після розмови з товаришем, який також противник цієї партії, зрозумів, що це вже не так і страшно, тимпаче мій стяг може взяти хтось інший.
Коли ми підійшли до будівлі, оточеної юрбами молодиків які кучкувались то тут то там, Андрій сказав щоб я почекав його тут. Сам, зайшовши в підвальне приміщення, зачинене сталевими (мабуть куленепробивними, подумав я) дверима помахав мені на прощання рукою. Через дві-три хвилини, які через обкур і ізмєну здались мені цілою вічністю, зявився Андрій із двома телескопічками та жмутком синьобілого полотна. Ми пішли звідти одразу, оскільки він сказав, що тут записався, і відмітився що взяв символіку, а тепер потрібно іти до Маріїнки, де є координатор, який запише час прибуття і час коли ми закінчимо свою місію. Прямуючи вгору попід каштанами та проходячи повз стадіон ім ВВЛ я відчув що захотів срати. Не знаю, чи то форнетті було підпорчене, чи конопля так подіяла, але гавно все ближче і ближче підбиралось до аналу. Коли ми підійшли до координатора, то той нам пояснював в честь чого відбувається мітинг і що саме ми вимагаємо, проте я цього не чув, я думав тільки про те, як гавно рухається до аналу і назад, оскільки напружуючи ягодичні м'язи немов би перекривав дорогу і відсилав його назад до товстої кишки (чи куда там???). Ми пройшли інструктаж і розгорнули знамена з написом "Партія регіонів", причепивши полотно до телескопічки. На протязі 15-20 хвилин моя дупа дещо заспокоїлась, проте хвилин через 20 мене почало турбувати ще з більшою силою, тому я почав розказувати про свої проблеми товаришу. Той спочатку посміявся, а потім сказав що зараз зявиться координатор, який проходива повз нас в середньому кожні 2-4 хвилини, і ми запитаємо його де можна справити нужду.
Пройшло ледь не двадцять хвилин, а координатора все не було й не було. Глашатаї на сцені розказували якусь політичну маячню, але я її не чув...я думав про своє. Час від часу виступаючих змінювала якась совкова музика на зразок "С чєво начінаєтса родіна..." від чого срати хотілося ще більше. Але тут як з під землі передо мною виринув молодик з мікрофоном, позаду якого стояв оператор зі здоровенною камерою. Спочатку я подумав, що то мене на сонці так розвезло, що почало глючити, але відчувши різкий біль у животі та тиск у задньому проході я швидко прийшов до тями, тому у реальності журналіста сумніватись перестав. Той, у свою чергу, розповівши щось у камеру повернувсь до мене і ввічливо запитав проти чого ми власне протестуємо і кого підтримуємо. Тут то я зрозумів, що різкий приступ обісра не дав мені можливості почути про що розказував координатор, та й пофігу мені було за що я тут стою, оскільки сам був переконаний, що стою то за 150 карбованців.
Я мовчав як двійочник на уроці, опустивши голову долів, але Андрій у цей момент вписався та почав розказувати про підтримку лінії уряду і президента, від чого мені іще більше захотілося срати. Мені було то соромно, то здавалось що я запроданець і рагуль, мене кидало в краску, та в кінці кінців "прорвало дно" остаточно. Я кинув прапор під ноги і помчав вздовж шеренг мітингувальників донизу, оскільки найближчий туалет, про який я знав, знаходився на пл. Л. Толстого. Коли я проходив вуличками повз казенні дома, минаючи людей, мені здавалось що усі озираються мені вслід, та бачать жовте п'ятно на білих штанєтах від якого несло запахом гавна. Коли я вийшов з туалету і попрямував до метро, незважаючи на те що гамно то з штанів я вигріб остаточно та відмив жовту пляму, смрад супроводжував мене до Либідської, і звичайні пасажири звертали на мене увагу...іноді, здається, що той запах обісру супроводжує мене досьогодні...
Комментариев нет:
Отправить комментарий