пятница, 31 октября 2014 г.

Незвичайний читач, або де знаходиться слово ху.. .

       
Найбільше у світі я не люблю снобів, цих пихатих мудаків із претензією на аристократизм і гіперетизм, та й узагалі, до етики у мене ставлення неоднозначне. З одного боку я розумію, що слово х..й є нецензурним, а з другого, я не розумію чому не можна його говорити у певній компанії, де зібрались люди відповідного віку, і мали б напевне знати та неодноразово чути це слово. І взагалі, це ж одне з найуживаніших слів, яке за частотністю вживання може легко посперечатись із такими словами як "мама", прости господи.

Колись давно, у часи мого дитинатва, слово х..й можна було побачити виключно на парканах, наче воно мало якесь відношення до цієї найпопулярнішої наприкінці 80-х років конструкції. Тоді це слово, вірніше всі слова такого роду (а знали ми їх чималенькооо) були певною магією, вони приваблювали і манили нас своєю таємничістю та табуїзмом. Одного разу, коли хтось розказав про те, що такі слова, вірніше натяк на їх, можна зустріти в поезії відомого російського поета, то я перечитав цілий том вічнопяного лірика-хулігана, проте натяки на них знайшов тільки у двох-трьох речах. Так чи інакше  воно того вартувало, адже тпер я міг перед однолітками щєголяти вишуканими віршами на зразок: "Лучшє знаєш, пашлі іх нахуй, нє умру я, мой друг, нікагда". Чи перед групою дівчат розтягнути відоме: "Сипь гармоніка, скука, скука, гарманіст пальци льйот валной. Пєй са мною, паршивая сука, пєй са мной"... і так далі. На фоні перших ластівок Сєктору газа воно може й виглядало не так крикливо, зате це була класика, п'єдєстальна і підручниково-літературна - з поетів, що вчили у школі, тобто немов святе. Така здавалося хуліганська забаганка потроху привчала мене до серйозної літератури, яку ми всі так ненавиділи на шкільних уроках. До речі, доволі непоганий педагогічний метод, тільки використати його можна було саме тоді, бо сьогодні, сказавши, що в Кобзарі є матюки, ми навряд чи викличемо цікавість у школяра - ну максимум він використає текстовий  пошук і переконається, що в цьому електронному тексті цікавих йому слів нема, та й узагалі, текст став усе менше і менше цікавити підростаюче покоління. Чи то спецефектів у ньому поменшало, чи то щось інше стало причиною, але молоде покоління прикликати до книги набагато важче аніж то було колись.
      Тепер сиджу собі, переглядаю сторінки Міґеля де Сервантеса, і думаю: чому ми із вами читали це все? Невже воно цікаве? І усвідомлюю, що так - мене заворожують метафори, мене захоплюють викрутаси сюжету, мене збуджує потік свідомості поета (а може я збоченець ?). Але чому ж не заворожують вони покоління сьогоднішнє? Чому теперішні діти не тащуться від естетично довершеного тексту? Чого їх не пре глагол? Питання залишається розчепіреним до ні. Перегортаю сторінку і сміюсь над тим, як веселий лицар відходить від важкого бою з "велетнями",  сміюсь уявляючи картину...стоп, зупиняюсь - а ось воно - уявляю. Саме це, мабуть, і є ключем до розгадки таємниці нашої любові до читання, просто ми жили у світі, де потрібно собі було уявити, що ця палиця є автоматом, а при потребі вона могла перетворюватись у коня, служила шаблюкою, списом, навіть при потребі чарівною паличкою нєвалшебніка із відомої нам Попелюшки.
Підходжу до свого шестирічного сина, і пропоную погратись у війну. Беру підручний патик, суну йому в руки і кажу: ось на - це твоя зброя. Іншу беру собі, і йду на вихідну позицію. Через декілька хвилин помічаю, що з уявою якраз усе гаразд. Дитина, що мала в руках іграшкорві автомати ідентичні справжнім, без зайвих проблем уявляє собі, що в нього зброя а не палиця. Ну так, не проходить, подумав я. Провівши іще експерименти з конем, машиною, погрались у танки, яких нам замінили цеглинки, які їздили у пісочниці. На все це я витратив понад дві години, але переконався у тому, що з уявою в сучасних дітей усе гаразд. Навіть залучав для цього свого девятирічного племінника  - жодних зачіпок. Я спробував було подумати, що давнє чтиво якось суперечить ходу прогресу, але уявивши собі Санчо на ослі, поруч із Гагаріним, зрозумів, що тут теж нічого путнього не надумаю. У будь-якому випадку мій син не шукатиме слово х..й у творі Андруховича, бо, по-перше, ху..в там багато, а, по-друге, нах..й впала та книга нашим дітям разом з її ху..м, чи може ні???
     
        

1 комментарий:

  1. Погоджуюсь. Уява, то сильна складова нашого життя. відкрили, що Львів на 600 років старший, ніж вважали досі. Пишу в коменті, що хотіла б там побувати, доторкнутись та подихати тим повітрям. Мені відповідають, що втому нічого цікавого не має зовсім. Але ж я правду казала. Я справді закрию там очі, доторкнусь до того каміння чи речі, та й чую ті далекі голоси, а то й бачу людей і навіть в що вони одягнені. Маємо відривати наших дітей від комп"ютера. Але що ми зараз можемо дати їм взамін? Допустимо що щось та зможу. Але ж на то треба багато часу, а він весь в гонитві за тим, як вижити та як дітей вивчити.

    ОтветитьУдалить