Евроінтеграція по українськи, як вибір між танками і геями.

 

Ніколи не думав, що питання вступу України до Евроунії може мати стільки протирічь, зокрема у поглядах простого українського обивателя на цю здавалося б давно вирішену проблему. Найбільше дивує, а іноді й лякає реінкарнація совкової риторики з приводу нашого приєднання до "загниваючого Заходу". Та чи совковою є ця риторика питання доволі спірне, оскільки Росімперія, як формація азійська за своєю сутністю завжди намагалась переконати проевропейську частину своїх громадян у тому що Европа це зло, що тільки Русская Праваславная манархія єдиноправильна і богоугодна. Але якщо в часи батюшкі царя та безпросвітньої темноти кріпацької а пізніше посткріпосницької Рашки протиставлення православія католицизму було цілком

прийнятним, то з приходом більшовицької влади таке протиставлення себе вичерпало через атеїстичність Капаесесу на чолі з батюшками Лєніним і Сталіним. З появою нової російської формації під назвою СССР поганий імідж заходу створювався за допомогою підконтрольних ЗМІ та "залізного занавісу", який став своєрідним непроглядним заслоном для середньостатистичних громадян страни савєтав.

Ми не бидло - бидло не ми?

Мене завжди захоплювали євреї, ну в тому плані що вони ніколи не забувають своїх, більше того, ви вбєте одного жидка, а вони звинуватять вас у вбивстві ледь не цілої нації. От подивіться на цей центр Візенталя, який чітко виконує закон "око за око зуб за зуб", вишукуючи пристарілих дідків, які вже й забули про ті давні часи,  якщо й були дійсно злочинцями, а не стали жертвами чергового єврейського міфу. От українців сталінці поклали мільйонами, навіть десятками мільйонів - і натомість жодного відповідного центру, жодного прізвища злочинців - одні герої Совєцького Соузу.

Державна влада як узаконений тероризм

         

Нещодавно я дивився якийсь американський фільм, звичайну американську стрічку, які переважно не дивлюсь. Не подумайте, не тому не дивлюсь що я прихильник антиамериканізму чи один із тих хто вірять що світом править таємна ложа, швидше, як написав один мій товариш - " миром правит не тайная ложа, а полная лажа", просто не дивлюсь останнім часом художнє кіно, ну не вставляє. Так от, цей фільм, а включив я його під час реклами на каналі Мега, де йшов якийсь науково-популярний фільм, вразив мене настільки що дививсь я його до наступного рекламного ролику на цьому каналі, а через 10 хвилин перемикнувся знову щоб побачити продовження.

Привид бродить по Вкраїні, привид тоталітаризму.

   

У цей постівський час, я про час посткомуністичний, постмодерний, посттоталітарний, постіндустріальний, пост- пост-..., нам іноді здається що ми справжні хазяїва природи, що ми подолали звірські інстинкти, що ладні жити в новому світі, де є свобода і взаєморозуміння, де свобода совісті і право вибору не дешеві декларації, а реальні блага сучасного світу, які ми разом з вами дотримуємо.
     Та чи дійсно так усе ладно в нашому домі, чи справді ми позбулись тоталітарної свідомості, чи можемо жити в свобідному інформаційному просторі, чи можемо бути віротерпимими, толерантними, цивілізованими (в европейському розумінні цього слова) вкінці кінців? Чом ми йдучи по вулиці спокійно кидаємо недопалок на асфальт, при цьому нарікаючи на те як у нас брудно, чому переходимо дорогу в місцях де це не передбачено, або на переході під час горіння червоного ліхтаря, чому посьогодні намагаємось хоч щось прихопити з собою на роботі, будь то клаптик рубероїду, канцприладдя, ксероксний папір а чи газету за минулий рік. У нас злодійська свідомість, скаже хтось, і, мабуть не помилиться, оскільки з часів заснування сересеру живемо при справжній бандитській владі. Ні не подумайте, я не хочу зараз обговорювати теми зразка "Януковіча на нари" чи т.п., я про те, що із часів Жовтневого перевороту країною правлять кримінальні елементи, а героями для простого народу вони тсали набагато раніше - згадаймо Довбуша, Коліївщину, та й навіть тих же козаків, в Росії бандюків на зразок Стєнькі Разіна чи Дубровського. У нас в крові присутня певна анархічність, певний спротив владі, якою б вона не була (монархічною, пролетарсько-тоталітарною, демократично-олігархічною і ін.), ми завжди "живьом по законам другім". Може, скаже хтось: "дуракам закони нє пісани", але тут насправді ситуація зовсім інша, бо не можна дураками і синонімічними термінами назвати народ, що дав світу Пулюя, Сахарова, Гоголя і Достоєвського, Короленка і Булгакова, Шевченка і Українку, вкінці кінців, зрештою, якщо копнути глибше, то виявиться що переважна більшість Европейських мислителів та винахідників мали українське коріння. Так у чому ж тоді причина нашої нецивілізованості? Питання мабуть риторичне, бо наша нецивілізованість, у першу чергу у відсутності цивілізованості, отака, панове, абракадабра...

Історія як засіб шахрайства та безумовного закріпачення.

         

Чимало суперечок останніми роками навколо політики, у нас в державі не цікавиться політикою хіба що...та ні...всі цікавляться у тій чи іншій мірі. Політика там, політика тут, політика в телевізії, політика в газетах, всупермаркетах, на білбордах посеред міста та й вздовж автострад, на парканах сіл і містечок, скрізь і всюди вам намагаються впарити політичну ідею, завдяки якій вас безбожно облапошать. Хтось скаже, що час такий, але це неправда, бо час такий був завжди, нам завжди намагались впарити в мізки якусь хрєнь, завжди пропонували підтримати того чи іншого доброго пастиря, який нам обіцяв подовжити ланцюг, або попустити гайки в ярмі. І ми з вами йшли за ним, іноді зі зброєю в руках, іноді з бюлетенями, а деколи тупо без зброї на танки, намагаючись втопити в крові ворога свого пана, хоча варто було б втопити його самого.

Сльози буття, або як не бути схожим на інших.

Усім нам довелось родитись в Странє савєтов, хотіли ми того чи не хотіли. Нічого такого на перший погляд, країна як країна, яких навкруг...хоч греблю гати. Та ця країна, незважаючи на всю свою реальність обєктивну виглядала доволі фантастично. От беру до рук видання 89 року із гучною назвою "Антиутопии ХХ века", вгорі меншими синіми літерами такий собі епіграф - "Фантастика 2" (досі не знаю що вона означає). Така собі дивна антологія (дивна як для 89 року, коли совок може уже й загнивав та ще не остаточно розклався) що містила романи і повість трьох майстрів жанру антиутопії: Замятіна, Гакслі й Орвела. Читаю Замятіна - ... твою мать, Гакслі - та же х..ня, відкриваю Орвела - Гамерика й голі баби...совок совок совок...навкруг совок і більш нічого...Жах, та найбільше вражає те, що ця фантастика майже ідентична нашій радянській дійсності, ну вражаюча тотожність, хіба що назви лідерів та ін зашифровані і замість совкових імен на зразок Даздраперма чи Владлен тут номера. Повість Орвела тут вирізняється дещо, оскільки ферма більше нагадує часи розбудови сересеру. Вражає те, що основою цих антиутопій, вірніше наскрізною ідеєю їх, навіть я б сказав обєднавчою ідеєю став займенник "ми", що мав затмити його близнюка в однині. Суспільства що описувались у цих фантастичних романах були майже ідентичні тоталітарному совку, учасниками, чи то пак заручниками якого ми з вами були в недалекому минулому.
     Чому я згадав ці романи, які читав ще в підсвинкуватому дитинстві, а напередодні перекладаючи книги, проріджуючи їх на полиці в кімнаті, щоби відібрати непотрібні та відложити до загашнику? А згадав тому, що сьогодні хочу привернути увагу шановного паньства до насильного заганяння всіх без виключення у загальноприйняті кліше, про намагання держави, якою б вона не була, створити ту антигуманну єдність під вищезгаданою назвою "ми". Щоб ніхто не вирізнявся з толпи. Взагалі то тоталітарність тих чи інших суспільств найкраще простежити пустивши по вулиці екстравагантно і неординарно вдягнену людину, якщо на цю людину, яка відрізняється від основної маси будуть звертати особливу увагу то ступінь тоталітарності високий, якщо ж не звертатимуть уваги, то суспільство доволі вільне і не заяложене тоталітарними комплексами. У тоталітарному суспільстві бути "як всі" - вища міра блаженства, і чим менше ти вирізняєшся від усіх тим ти нещасніший і самотніший - що синоніми. Які мають бути усі, було окреслено на чергових зїздах, продумано партією і урадом...
       Ніколи не хотів бути схожим на інших, отакоїї...дійсно, завжди намагався відрізнятись. Розумію, що відрізнятись потрібно розумом, але намагався відрізнитись дурістю, а що поробиш, якщо розуму не настільки багато як дурості, щоб за його допомогою бути інакшим, зрештою дурість - це відсутність розуму, що абсолютно прирівнюється до того, щоб я відрізнявся серед інших розумом, але про що то я? А я про те що розум і дурість речі співставні, якщо й не ідентичні.
      Одна із книг Нового Завіту говорить, що той що має розум зможе порахувати число звіра. Цікаво говорить книга, проте не зовсім зрозуміло, чому три шестірки і що взагалі є то шість -  магічне число, чи проста літера що вказує на імя когось от число 6 в кирилиці співпадає з літерою "з" - літерою з якої починається дане слово, цікавий збіг, чи не так? Буквоїдство взагалі цікава катавасія, тут аналізуючи кожну букву, кожне слово, словосполучення чи речення у тексті можна дійти неймовірних висновків, особливо це стосується древніх текстів написаних мертвими, напівмертвими архаїчними мовами.

Хвороблива сутність патріотизму

  Я не люблю їздити громадським транспортом, особливо в міських автобусах чи то пак маршрутках, але іноді так складаються обставини, що приходиться сідати в ту чи іншу маршрутку, щоб уникнути дощу чи банально встигнути кудись. То ж сьогодні я відмовився від  мокнення двадцять хвилин під дощем на користь п’ятнадцяти хвилин в задушливому смердопахнючому «Богдані». Як завжди з гучномовців лунала якась попсова мелодія, в даному випадку когось із представників українського шоубізнесу. Доволі дивно, заходячи в маршрутний транспортний чути українськомовну пісню, тому на відміну від інших разів я став вслухатись у те, що лунало із динаміків. Коли закінчилась пісенька якоїсь співачки з доволі дивною назвою (не то Лама не то Антилопа) по радіо продовжилась раніше розпочата розмова з одним із представників націоналістичної партії. Інтерв’юер щиро доказував правоту своїх доводів, переконуючи у тому, що націоналізм, та ще й зразка початку минулого століття, – єдиноправильна та єдиновірна політична ідеологія для сучасної України. Голослівні гасла, якими швиряв дядько направо й наліво, спочатку викликали у мене подив, а пізніше й невимушений сміх.